Звезды

Читайте нас в Telegram-канале

Я много лет говорил о войне с Россией, а на Майдане понял, что все идет не туда - Александр Положинский

Известный музыкант о Майдане и том, что нужно Украине для настоящих перемен

ОЛЕКСАНДР ПОЛОЖИНСЬКИЙ – український співак, автор пісень, лідер гуртів "Тартак" та "Був'є". "Апостроф.Лайм" поспілкувався з відомим музикантом про його творчість, зміни в Україні з часів Майдану, війну з Росією, "зраду" в соцмережах і критику влади.

- Почнемо з того, чи ви слухаєте взагалі радіо?

- Не дуже. По-перше, в мене приймач американський, він не всі частоти ловить. І більшість тих радіостанцій, які би я хотів слухати, не потрапляють на ті частоти, які здатен зловити мій автоприймач. По-друге, на жаль, в багатьох українських радіостанціях є багато такого, що мене дратує. І це стосується не лише музики, не лише реклами, але і роботи моїх колег-радіоведучих (оскільки я сам недавно знову став радіоведучим). Дуже часто їхні розмови відбивають будь-яке бажання слухати навіть найкращу музику, якщо раптом така трапляється у форматі цієї радіостанції. Тому я волію все ж таки слухати ту музику, яку я сам собі обираю.

- А чому вас зараз не дуже чутно на радіохвилях?

- Якраз нас зараз чути більше, ніж колись. Після того, як ввели квоти, нас почали значно більше крутити. Просто, крім нас, почали крутити багатьох інших українських артистів, української музики з’явилося більше – і здається, що крутять мало. Але якщо порівняти з тим, що було раніше, то значно більше. Я це відчуваю, отримуючи звіти про кількість ротацій на різних радіостанціях. Так само, отримуючи невеличке роялті, я бачу, як із часом розмір роялті від радіостанцій, які крутять наші пісні, збільшується і збільшується. Отже, гріх жалітися. Але є ще один нюанс: дуже часто люди, слухаючи мої пісні, не знають, що вони мої.

- Це ви про свій гурт "Був'є"?

- Не тільки про "Був'є", але і про "Тартак". Не завжди [на радіо] оголошують, хто крутиться. Інколи назва колективу просто пишеться на дисплеї радіоприймача, але не всі звертають на це увагу. Для людей все-таки музичне радіо – це в основному фон. Ти просто можеш не зауважувати, хто виконує ту чи іншу пісню. Зрозуміло, про стару пісню можуть згадати, що це "Тартак", а нову просто можуть не знати.

- А чому? Що змінилося?

- Усе змінюється. Якщо говорити про "Тартак", то змінився і склад, і ми подорослішали. Колективу позаминулого року виповнилося 20 років. За 20 років важко було би нічого не змінити. Навіть від першого професійного складу лишився зараз у колективі тільки я один. Та і я теж змінився за ці роки. Я подорослішав, став у чомусь мудрішим, у чомусь більш досвідченим.

У якихось моментах мені складно писати нові пісні, бо хочеться уникати повторів, не хочеться самого себе цитувати, чим багато хто із старших артистів чи авторів пісень грішить. Не хочеться, щоб в мене було постійною фішкою, що я сам себе згадую. Хоча чим далі, тим важче цього уникати. Крім того, якщо раніше я більше акцентував увагу на розважальному аспекті, то зараз мені хочеться більше акцентувати увагу на змістовному аспекті кожної пісні. Мені хочеться давати більше смислів, важливих, на мою думку, речей. Хоча я не цураюся і розважальної пісні. Але для мене з’являється більше нових пріоритетів. У новому проекті "Був'є", де я намагаюся більше співати, ніж читати, підхід до написання музики зовсім інший. Коли ти наспівуєш, то текст за обсягом може бути менший, ніж коли ти його промовляєш речитативом. Так само не вимагає особливо змістовного навантаження пісня так, як коли ти намагаєшся щось прочитати.

- А вам не здається, що ваша музика стала складнішою через події, які відбулися в Україні, через Революцію Гідності?

- Я не думаю, що музика може стати складнішою через це. Якщо музика в чомусь стала складнішою, то це питання до музикантів, які творять цю музику. Їм теж, мабуть, не дуже хочеться повторювати самих себе, їм теж хочеться розвитку, нових спроб, експериментів. І, на мою думку, це цілком нормально.

Хоча слухач чи глядач все-таки здебільшого за деякими винятками хоче від конкретного артиста отримувати те, до чого він звик. І тому деякі артисти грішать тим, що продукують однотипний продукт впродовж багатьох років. "Тартаку", як мені здається (можливо, це якесь самомилування), вдається в багатьох випадках цього уникати. Ми зберігаємо впізнаваний стиль, але все-таки не повторюємо те, що ми вже робили колись. Або повторюємо дуже зрідка і лише в якихось фрагментах.

Споживач музики дуже часто не готовий сприймати від артиста щось нове, несподіване. Нескладно проаналізувати творчість багатьох артистів для того, щоб порівняти. Дуже часто відстежується цей момент, коли артист щось змінює – і одразу втрачає популярність. У нас я би не говорив про те, що ми в один конкретний момент втратили популярність, у нас це виходило поетапно. Десь це було дійсно пов’язано із творчими експериментами, десь – зі зміною складу, із внутрішніми обставинами.

Але мені самому не набридло займатися тим, чим займаюсь. Зараз на підході десятий альбом "Тартака". І, в принципі, я навряд чи зможу знайти за ці роки два альбоми, які можна було би поставити поруч і сказати: "От вони між собою дуже схожі".

- Загалом політична ситуація впливає на вашу творчість?

- Вона впливає на зміст пісень, безперечно. Оскільки я беру натхнення і теми для пісень з того, що мене оточує, звичайно, не можна відмежуватися від політики, від суспільних проблем, переживань, трагедій. І час від часу це знаходить відображення в піснях. Але не завжди і не в усіх.

- З часів Майдану вже минуло чотири роки. Яку ви могли б дати оцінку змінам в країні? Що, можливо, стало найбільшим розчаруванням для вас?

- Мої розчарування розпочалися значно раніше – ще на Майдані. Я вже в певний момент зрозумів, що все іде не туди. На початках у мене ще була надія, що нам вдасться переламати ситуацію, зібрати докупи критичну масу активних людей, щоб скерувати Майдан дещо в інше русло. Але тоді я зрозумів, що мені це не вдається, що поки що я не бачу людей, які могли би допомогти мені це зробити або до яких я би міг приєднатися, щоб це зробити. Тому багато з того, що зараз відбувається в країні, для мене не може бути розчаруванням, бо я зрозумів, що десь так і буде, вже раніше.

Так само, якщо говорити про війну на Сході. Звичайно, я не міг передбачити точно, що і як буде відбуватися. Але, мені здається, я багато років знав, говорив і натякав на те, що рано чи пізно відкритого конфлікту з Росією нам не оминути. Хоча зараз він не такий і відкритий, але для людей думаючих він цілком зрозумілий.

Ці мої міркування базувалися зовсім не на тому, що я якийсь пророк, що у мене дар передбачення. Це просто відлуння мого зацікавлення історією України. Я бачив, що з моменту зародження державницьких зачатків того, що можна зараз назвати Росією, з того часу, як вони з’явилися в нашій історії, вони нам спокою не давали і не пропускали жодної нагоди, щоб якимось чином нам нашкодити. Так що нічого дивного в цьому відношенні не відбувається. Щодо всього іншого, що відбувається всередині країни, тут навіть нема чому дивуватися, оскільки все йде вже у звичному, на жаль, для України спіральному завитку.

- А те, що будуть маніпулювати людьми на вуличних протестах, ви теж передбачали?

- Це так чи інакше відбувалося і раніше. Проплачені мітинги з’явилися не в останні роки. Вони з’явилися дуже давно. Це просто інший варіант спекуляції. Зараз просто це набуло інших форм. Але я не настільки великий фахівець, що я би міг конкретно розписати, що і як буде відбуватися. Це не моя справа. Я в своїх оцінках базуюся скоріше на своїх міркуваннях, на відчуттях, ніж на знаннях. Звичайно, я не міг точно розписати, що буде ось так. Але якщо явище експлуатується всіляко, то логічно припустити, що рано чи пізно воно набере інакших форм і проявів. Нічого дивного в цьому всьому немає.

Коли ще 30 листопада [2013 року] (по-моєму, це ще був не Майдан Незалежності, а Михайлівська площа) я звернувся до хлопців у масках із проханням відкрити обличчя, я сказав: "Якщо ми виходимо за праве діло, ми не мусимо ховати обличчя, ми, навпаки, маємо з відкритим забралом іти". І я отримав таку відповідь, яка мені одразу дала зрозуміти, що ці негативні процеси будуть розвиватися далі, що є велика кількість людей, які не розуміють, що закрите обличчя – це не тільки безкарність для людей, які боряться за праве діло, це також безкарність для людей, які прикриваються правим ділом, щоб вирішувати брудні справи.

- За вашим відчуттям, чи можуть зараз люди за своїм бажанням виходити на акції протесту? Адже наразі багато з них є проплаченими.

- Я не можу точно визначити, яка акція є проплаченою, а яка – ні. Я впевнений (я про це говорив ще навіть після подій на Банковій 1 грудня 2013 року), що в Україні достатньо активних людей, які хочуть щось змінювати, але не знають, якими методами правильно це робити. І вони вибирають для себе ось такий шлях – шлях активних акцій, в чомусь радикальних, в чомусь деструктивних, можливо. Вони так бачать. Це не обов’язково значить, що цим людям заплатили. Хтось може керуватися своїми хибними уявленнями, хтось може керуватися прикладами з минулого, не розуміючи, що часи змінилися, що ті методи, які були актуальними 100 років тому, в наш час не діють. Хтось може потрапити під вплив, стати жертвою маніпуляцій. Ми ж розуміємо, що різні маніпулятивні інструменти набули великого розвитку і великої сили. Одні люди вміють це все відчувати і опиратися, інші – не вміють. Так що не можна говорити, що кожна акція проплачена. Я категорично з цим не згоден. Більше того, я впевнений, що на одній і тій самій акції може бути частина проплачених "активістів" і частина щирих людей, які приєдналися за покликанням.

Якщо говорити про масові протести, то мені здається, що їхній час минув ще десь наприкінці грудня 2013-го – на початку січня 2014 року. Тоді вже, мені принаймні, стало зрозуміло, що просто протест заради протесту нічого не дасть. Потрібен інший напрямок руху. Хтось побачив правильний шлях в нарощуванні силового протистояння. Я ж впродовж всього грудня намагався донести до людей, яких вважав потенційними однодумцями, свою точку зору (вона не визріла на Майдані, вона визрівала значно раніше, і поки ніщо не показало мені, що вона хибна), що мусимо почати зі створення суспільних інституцій, не обов’язково формальних. Щось відбувається у цьому напрямку. Безперечно, це має відгуки і у волонтерському русі та в різних громадських ініціативах, пов’язаних із контролем влади, напрацюванням нових законодавчих актів, в різних контролюючих, навчальних ініціативах тощо. Але, на мою думку, поки всі ці позитивні прояви не перетворяться на одну суцільну взаємодіючу мережу, від кожної окремої ініціативи не буде правильного результату.

Я вважаю, що масові акції протесту мають сенс лише дуже епізодично, лише для того, щоб час від часу засвідчувати свою незгоду, своє бажання щось змінювати, щоб ідентифікувати потенційних однодумців, щоб приблизно хоча б уявляти кількість людей, які незадоволені існуючим станом життя, які хочуть щось робити. От для того час від часу потрібні такі масові акції. Їх можна по-різному називати – мітингами, народними віче, маршами, пікетуваннями – залежить від масштабів та місця проведення. Усе це має організаційно-показовий сенс, можливо, ще як концентрація сили, щоб один від одного підзарядитись енергетично і емоційно.

Але в такому вигляді, в якому був останній Майдан, з довготривалим стоянням на одному місці, мені здається, ми це вже переросли. Настав час конструктивної роботи, більш небезпечної для діючої системи. Якщо ми хочемо зламати одну систему, потрібно створити іншу. А просто акції протесту, хаотичні, емоційні, якими б вони не були правильними за своїм посилом, не є системними. І, на жаль, наш останній Майдан 2013-2014 років теж не став системним. Він зав’язав багато вузликів, познайомив багатьох людей, перевірив багатьох людей на ділі. Але тієї системи, про яку я мріяв, не було створено. Адже на Майдані я неодноразово казав, що для мене перемогою Майдану можна буде назвати не усунення Януковича від влади, а утворення нової суспільної платформи, нового фундаменту для майбутньої країни. Якщо ми говоримо про стратегічну перемогу. Тому що усунення від влади Януковича – це тактична перемога, якою вчергове скористалися зовсім не ті люди, які мали би цим скористатися.

- А що б зараз вас могло примусити приєднатися до вуличних акцій?

- Я думаю, що якби я побачив у списку ініціаторів, спікерів чи навіть просто рядових учасників достатню кількість людей, яким я довіряю, то, звичайно, я би міг приєднатися. Або навіть якесь персональне до мене звернення від однієї навіть людини, якій я цілковито довіряю (таких людей, можливо, небагато є), то, думаю, я би приєднався.

Але наголошу: акції на кшталт "давайте все знищимо, а потім будемо думати, що з цим всім робити" – це не мій шлях. Я про це намагався говорити раніше і продовжую дотримуватися цієї точки зору і зараз. Перед тим, як щось зламати, мусимо розуміти, яким буде наступний крок.

Коли я був на Банковій 1 грудня, я питав у хлопців: "Добре, зараз ви захопите Адміністрацію президента Януковича, а що далі?" У них така звичайна відповідь: "Захопимо, тоді розберемося на місці". При цьому я не вірив, що вони захоплять, я розумів, що не просто так хлопці без щитів, без шоломів вийшли охороняти Адміністрацію президента, не просто так не видно жодного "Беркута". І я там тоді розказав хлопцям все, як буде. Ніхто мені не повірив. І день показав, що все було саме так, як я розписав.

Але ми не про те. Просто кажу, що я не можу керуватися цим принципом, доволі, на мою думку, безвідповідальним, який вже привів не до однієї катастрофи в історії України. Я не можу керуватися принципом "після нас хоч потоп" або "давай почнем, а там розберемося, який буде наступний крок". Ні, я хочу розуміти, яким буде наступний крок, наступний за наступним. Хоча би бачити конкретну чітко сформульовану мету. Якщо ми говоримо про те, що треба, умовно кажучи, скинути президента Порошенка, то я хочу розуміти, хто буде президентом замість нього. Якщо ми скидаємо президента Порошенка для того, щоб у нас взагалі ніякого президента не було, я все одно хочу розуміти, хто і як керуватиме нашою країною, хто готовий брати на себе відповідальність.

До речі, про відповідальність. Теж пригадую свій виступ. Мені на початку Майдану ще давали час від часу можливість виступити. Потім, коли зрозуміли, що я кажу не зовсім те, що від мене очікують, якось мене усунули від мікрофону. Так от, на виступі на Михайлівській площі, ще до того, як розпочалися основні події на Майдані Незалежності (ми ж пам’ятаємо, у нас було три умовних лідера опозиції – це [Олег] Тягнибок, [Віталій] Кличко і [Арсеній] Яценюк), я сказав: "Якщо ці люди претендують на те, щоб називати себе лідерами опозиції, то хай хоча б хтось один з них наважиться взяти на себе відповідальність за все, що буде відбуватися, просто скаже, мовляв, я веду вас за собою, я кажу вам, що робити, і я несу за це відповідальність".

Я думаю, що одна із проблем того руху була пов’язана з тим, що ніхто насправді на себе відповідальність брати не хотів. А ті люди, які епізодично нібито брали на себе якусь відповідальність, насправді ні за що не відповідають. Візьмемо будь-кого з людей, які так чи інакше проявилися на Майдані чи претендували на роль лідерів на Майдані. Відповідальність ніхто на себе не брав. Або у відповідальний момент вони просто всі зникали, або подавали все так, що вони і не претендували на якусь відповідальність. Взяти спікера Верховної Ради, наприклад (Андрія Парубія, - "Апостроф.Лайм"). Він же був головою Самооборони, в принципі, він мав нести відповідальність за все, що відбувалося із Самообороною Майдану, за кожну смерть кожного бійця Самооборони Майдану мав би нести відповідальність той, хто цю Самооборону очолив. Але натомість є чутки, що його в найкритичніші моменти взагалі не було. Або той самий Яценюк кричав: "Куля в лоб – так куля в лоб". Де відповідальність за ці слова? Хто говорив про так званий "мирний наступ на Верховну Раду", який знаємо, якою трагедією закінчився? Хто говорив? Кілька конкретних людей про це говорили. Чому вони не несуть відповідальність за те, що вони очолили, фактично спровокували? І таких питань ми можемо ставити дуже багато.

А от зараз відбувається суд над активістом Майдану Іваном Бубенчиком, який заявив про те, що він стріляв на Майдані. Я не беруся його судити. Точно не моє діло засуджувати цю людину чи виправдовувати за те, що він робив чи не робив. Але тут виникає аспект відповідальності. Якщо ти свідомо на камеру неодноразово заявляєш про те, що ти був на Майдані з незаконною бойовою зброєю, якщо ти розповідаєш про те, що ти стріляв по правоохоронцях, то ти мусиш усвідомлювати не лише те, що тебе самого можуть звинуватити. Врешті-решт це і сталося, зараз намагаються вирішити, що з ним робити. Не мені судити, мене там не було. Я в той момент вже був далеко від Майдану, на жаль чи на щастя – не знаю, думаю, що все ж таки на щастя. Так от – аспект відповідальності. Коли ти заявляєш, що ти учасник протестного руху, який перебував на Майдані, мав із собою бойову зброю і використовував її, це одразу нівелює заяви всіх тих людей, які говорили: "Ми були мирним протестом", заяви всіх тих людей, які говорили: "Не ми стріляли, а по нас стріляли". Одразу такою заявою ти під підозру підганяєш всіх людей, які активно боролися на Майдані, в тому числі й силовими методами. Я не знаю, як там було насправді, я там нікого зі зброєю особисто не бачив. Якщо ти заявляєш, що в тебе була зброя і ти її застосовував, то це одразу кидає тінь на всіх, хто в той самий час був поруч зі тобою.

І от ця безвідповідальність на всіх рівнях. Безвідповідальність – це взагалі одна із великих бід нашого суспільства, теперішнього також. І якщо вже я сказав слово "відповідальність", то я не можу оминути слова "справедливість". Я вважаю, що два основні принципи функціонування суспільства – це справедливість і відповідальність. Для того, щоб існувала відповідальність, потрібно відновити в суспільстві справедливість. І навпаки – для того, щоб існувала справедливість, потрібно нести відповідальність. Мені здається, це два базові стовпи, на яких тримається фундамент суспільства. Я можу помилятися.

- Досить часто у нас суспільні дискусії переходять у площину інтернету. Як ви особисто ставитеся до тих, хто розганяє "зраду" у мережі Facebook?

- Я би не називав "зрадою" кожну інформацію, яка поширюється у Facebook, навіть негативного характеру, і кожну суперечку, яка спалахує на Facebook чи десь в інших місцях. Інколи те, що подається як зрада, - насправді перемога, якщо ми можемо про це говорити. І не кожна перемога, яка такою подається, насправді такою є.

Яскравий приклад: здається, в 2015 році (можу помилятися) я почув виступ президента України на параді до Дня незалежності. Тоді я ще був наївний щодо цих дискусій і був впевнений, що можна буде навчитися нам вести дискусії більш-менш цивілізовано, слухати один одного. І в тому виступі прозвучала точна кількість озброєння, яке було надано в користування Збройним силам України за останній період. Точні дані. Я висловив припущення, що те, що публічно оголосив президент, – це розголошення секретної інформації. На мене одразу накинулися: "Ти не розбираєшся", "Ти такий тупий". При цьому люди в якості доказу своєї правоти кидали мені посилання на якісь закони, які явно свідчили, що правий я, що президент реально розголосив державну таємницю. Мені розповідали про якісь тактичні чи стратегічні міркування, що це насправді демонстрація сили, що ми показуємо, що ми не беззбройні. Але при цьому за рік, слухаючи виступ президента, я вже не почув таких точних даних. Виходить, що в чомусь я мав рацію. Мій тодішній виступ на Facebook, звичайно, подавався як зрада тими людьми, які не сприймали мою точку зору. Але виявилося, що насправді це маленька перемога. Я не знаю, чи мій цей допис безпосередньо потрапив до президента, чи просто створив певний імпульс, який дійшов якимись шляхами до президентської команди – і вони вирішили, що, мабуть, дійсно не варто так точно розголошувати кількість важкої зброї, устаткування, яке надається Збройним силам України. Тобто не завжди те, що здається тим чи іншим, таким є насправді.

- Виходячи зі сказаного вами, можна зрозуміти, що ви не підтримуєте те, що владу не можна критикувати через те, що йде війна?

- Ні, владу можна і треба критикувати. Але критикувати просто так, заради критики – це неправильно. Владу треба критикувати, якщо є за що критикувати. Якщо є конкретні дані, конкретні запитання до влади, на які нема відповіді. Але, критикуючи владу, не закривай очі на щось хороше, що, можливо, ця влада робить. Якщо влада нічого не робить, то, можливо, якісь її дії або бездіяльність, які не здаються досягненнями, насправді сприяють тому, що проявляються хороші речі. Я не є прихильником влади, але я так само не є прихильником однозначної критики влади. Я люблю, коли все по ділу. Є що критикувати – то треба критикувати. Нема за що критикувати – не варто критикувати. Є за що похвалити – варто похвалити, закцентувати увагу на хорошому. Я так вважаю.

- Кажуть, що зараз в Україні немає нових обличь у політиці. Чи вірите ви, що може з’явитися хтось новий?

- Як немає? Зараз по Києву розвішані білборди якогось нового політика, не пам’ятаю, як його звати, він подається як представник ветеранів АТО, здається.

- Але в рейтингах загалом одні і ті ж самі.

- Рейтинги – така відносна штука. По-перше, до того, як пройшли вибори, про всі рейтинги говорити не варто. Це моя точка зору. По-друге, результати рейтингів можна по-різному підрахувати. Ми знаємо, що одні результати впливають на інші результати, і цією інформацією за бажання можна успішно маніпулювати. Про якісь конкретні речі можна говорити після того, як вибори пройшли. І то у випадку, якщо вони пройшли без особливих порушень і під надійним контролем.

Усе відносно. І, знаючи наших людей, за місяць до президентських виборів може з’явитися якийсь супергерой, який стане президентом легко і швидко, якщо для цього з’явиться якийсь привід. Можемо згадати колишні рейтинги Надії Савченко, рейтинги козака Гаврилюка, Парасюка чи ще когось. У нас народ дуже швидко може зробити з когось героя. Та й того ж Порошенка обрали просто рекордною кількістю голосів. Де зараз всі його рейтинги? Наш народ такий: "Ех, можемо зараз швидесенько вибрати собі президента!" А за місяць: "Ух, ми його зарубаємо, цього президента!" І в історії знаходимо багато прикладів. Історія – це, з одного боку, така штука, де можна знаходити аналіз всього, що відбувається зараз. А з іншого боку, це підручник, як не треба робити. Чому ми не приділяємо цьому уваги, я не можу зрозуміти.

- Як ви ставитеся до діячів культури в політиці? Наприклад, якщо звернутися знову до рейтингів, то у Славка Вакарчука були досить високі показники. Ваша особиста думка?

- Ви знаєте, мене завжди дивує це відокремлення діячів культури від усіх інших діячів. Ми можемо собі гіпотетично уявити, що таке професійний керівник держави, наприклад? У нас є інститут майбутніх президентів? Зараз, я знаю, є Українська академія лідерства, наприклад. Фактично це одна зі сходинок для майбутніх потенційних керівників держави. Але таких сходинок має бути безліч. І як проаналізувати, хто з людей, які зараз знаходяться на керівних посадах в Україні, всі ці сходинки проходить? У нас є люди, які перестрибують: сьогодні він народний депутат, завтра – вже міністр, післязавтра – губернатор, післяпіслязавтра – президент, післяпісляпіслязавтра він знову депутат. Тобто вони універсальні солдати, виходить.

А от діячі культури у нас нібито ні на що не здатні, здатні лише на якісь культурні прояви? Я вважаю, що абсолютно не має значення, чим людина займається, який в неї фах. Якщо людина відчуває, що в неї є сили щось робити на політичній ниві, є бажання, є можливості щось робити, якщо в людини є бажання і вміння рости професійно в кожному питанні, за вирішення якого вона береться, якщо ця людина вміє правильно згуртовувати людей, вишукувати необхідних фахівців, щоб поставити їх на відповідні місця, якщо людина має в собі набір певних моральних якостей, які гарантують, що вона ніколи не буде використовувати ту чи іншу посаду для власного збагачення, що вона ніколи не поступиться такими поняттями, як честь, справедливість, ніколи не переступить через власну гідність чи через гідність іншої людини, то яка різниця, це діяч культури чи діяч якоїсь іншої суспільної сфери? Ми неодноразово бачили приклади, коли діяч культури намагався щось змінити в культурі – і в нього це не виходило. Натомість людина не з культури може дуже багато чого змінити. Мені здається, неправильно так розділяти: ці можуть, а ці не можуть. Якщо ми візьмемо сотню відомих українських політиків і проаналізуємо, чого вони досягли, яким чином вони туди потрапили, то виявиться, що насправді дехто з цих людей нічого робити не вміє, дехто сильний тим, що вміє заробляти гроші, дехто сильний тим, що вміє гарно говорити (це єдине, що він вміє), дехто може просто гарно битися, хтось просто комусь відданий, а хтось вміє правильно знаходити джерела фінансування. І за великим рахунком, якщо цю мішуру з людини знімаєш, там нічого не лишається. Там порожнеча всередині, якщо не темінь.

- Той же Рональд Рейган був актором, хоча він був досить гарним політиком і дуже багато зробив.

- Я не можу говорити про Рональда Рейгана, тому що я мало про нього знаю. Але я собі трошечки інакше уявляю політику в США. По-перше, там немає такого партійного хаосу, як у нас. У нас сотні партій. Причому партії і люди перебігають, тасуються, як карти в колоді. По-друге, там вже існують вікові політичні традиції. І поміж цих політичних традицій є ще своєрідні політичні клани, якісь інституції, якісь внутрішні мережі тощо. І якщо ми говоримо про Рейгана, ми говоримо не тільки про нього самого, ми говоримо ще про велику кількість людей, які довкола нього. І, наприклад, коли мені кажуть: "Чому ви не підете в політику?", я відповідаю: "Самотужки іти в політику немає жодного сенсу, треба іти тільки командою людей". У більшості випадків у нас команди повноцінної ні в кого немає. У нас є деякі невеличкі командочки, більш-менш успішні. Вони інколи з’являються, інколи зникають. На довготривалий процес, на систематичну працю нас, на жаль, поки що не вистачає. І це теж велика біда.

- Будемо сподіватися, що…

- Ясно, що будемо сподіватися. Хто ні на що не сподівається, той збирає валізи і їде в іншу країну. Хтось не має такої можливості і ні на що не сподівається, лишаючись в Україні. Але поки ті люди, які є в Україні, тут лишаються, і поки ті люди, які покинули Україну, хоч трішечки лишають собі шанс на повернення, лишається величезна надія на те, що ми ще щось можемо змінити. Поки ці малесенькі іскорки лишилися в тих, хто тут, і в тих, хто там.

Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі.Лайм" найближчим часом.

Новости партнеров

Читайте также

У меня 9 детей: ведущий "Орла и Решки" рассказал о семье и новом сезоне

Ведущий встретился со зрителями и ответил на их вопросы

Происходящее на Донбассе может проявиться в любой точке бывшего СССР – режиссер Сергей Лозница

Автор фильма Донбасс Сергей Лозница рассказал Апострофу о своем детище

На Западной Украине нас больше любят и больше ненавидят, и это можно объяснить - "Хамерман знищує віруси"

Солисты группы Хамерман знищує віруси Альберт Цукренко и Владимир Пахолюк о своем творчестве и скандале из-за концерта на Porto Franko

Новости партнеров

Загрузка...