Война в Украине - конец света - Нина Матвиенко о Майдане, и том, почему она не поет на Донбассе

Знаменита українська співачка, народна артистка України НІНА МАТВІЄНКО у вівторок, 10 жовтня, святкує свій день народження – їй виповняється 70 років. Напередодні ювілею "Апостроф. Лайм" зустрівся з відомою виконавицею та поговорив про її творчість, родину та події в країні.

- Ніно Митрофанівно, ми говоримо з вами напередодні ювілею, як будете святкувати? Уже спланували день?

- Звичайно. Це в нас уже дуже давно тягнеться. Усе залежало від режисерів, від постановників, по суті, впритул все робимо. Потихеньку відео стягували докупи, переписували аудіокасети... Така морока була. Я вже навіть була десь розчарована, бо боялась, що не встигатиму. Але програма готова.

- То це буде концерт?

- Так, концерт. Я не хочу, щоб там багато хто виступав, просто запросила друзів, які були зі мною – Поль Манондіз, Тоня [Матвієнко] моя, Арсен [Мірзоян], Дмитро Андрієць, дітки зі Львова – гурт "Цьомки", з ними ми дуже часто співали, та гурт "Зернятко". Міг бути ще хор Ревуцького, але вже не вміщаємося. Концерт буде в оперному театрі. Я кожний концерт намагаюсь робити з якимись відеозмінами. Цього разу хочу родину свою показати – матір, батька, хоч їх уже нема, але є записи. Десь покажу трошки свої записи з родини, я ж родинна жінка, співатиму "Роду наш красний, роду мій прекрасний". Хочу показати, що вони були причетні до мого становлення.

- Пісня "Роду наш красний" – одна з найвідоміших ваших пісень, до речі, ви ж сама з великої родини. Розкажіть, як це – бути дитиною в такій великій сім'ї? У вашої мами було аж 11 дітей.

- Ну, гуртом легше і батька бити, як кажуть. Якось росли. Ні гуртків, нічого в селі не було, крім клубу. Але моя мама з татом брали участь у гуртках, виступали, артистами були, так що я з артистичної сім'ї. Я завжди кажу, що вони – селяни, але не з селянських родин. Велике походження у них. Тато мій з великого роду, його предок був Давид Матвієнко. У нього дуже гарні попередники, дядьки дуже цікаві. І у мами були дуже цікаві дядьки. Усі гонорові були, з характером. Цей рід мав отаку достойну гілку. Старша сестра за батьковою лінією розказувала, що рід переміщався, ховався від цієї останньої влади, яка вже була дореволюційна, потім за революції приховували прізвища та походження. Бабусі були з великого польського роду, але це були українські родини, просто мали польські титули, для того, щоб не були знищені. Ми жили під Польщею, то дивного в цьому нічого не було.

- Ви вчились в інтернаті, чи не маєте жалю до батьків, що не залишили вас вдома? Як взагалі інтернат вплинув на вашу особистість?

- Та ми ж просилися у мами! Ми просилися, бо бачили на селі, як приїжджали діти [з інтернату] - такі чистенькі, одягнені. Тому просили: "Мамочко, мамо, завезіть нас, завезіть". Я дуже рада, що була в інтернаті. Я жила з великою сім'єю, то до чого мені було звикати в цьому інтернаті?

- Але без батьків, без батьківської любові ж, хіба ні?

- А я її, ту батьківську любов, мала чи що? Чи нам її хтось дуже приділяв?

- Через те, що багато дітей було?

- Звичайно. "Ніна, туди!" "Вася, туди!" І все так, знаєте, під батогом. Чому ми ждали свята? Бо коли свято, то ніхто не лаявся, тихо було. Батько з матір’ю не лаялися, так, хіба було "бу-бу-бу" та "бу-бу-бу", але знали, що гріх великий, то бубніли тихенько. І коли Великдень приходив або Різдво, оце було для мене велике свято! У хаті їсти було повно, холодець робили... А так у нас раз у неділю могли тільки курку зарізати, щоб було м’ясо, щоденно так не було. А в інтернаті завжди було все. Я не жалілась на їжу, але ми трудилися, нас вчили гриби збирати, ми садили самі посадки, ялиночки садили, сосонку. Я ні на що не жаліюсь, я з великою радістю це згадую, з великою приємністю. І мої брати і сестри так само.

- Про сьогоднішні інтернати вже навряд чи так можна сказати.

- Сьогодні як нема держави – так і нема порядку: ні в інтернатах, ні в школах, ні деінде.

- Ваша мати виховувала 11 дітей, чому ви навчились у неї? Колись у вашому інтерв'ю читала, що ви з роками все більше стаєте схожою на маму.

- Абсолютно. Мама порядок любила. Я пам'ятаю ще з дитинства – щоб підлога була чиста, щоб в хаті було чисто, ліжка позастелені.

- А у вихованні дітей чомусь навчилися у мами?

- Цьому не треба вчитися було, бо там було все дуже – як сказати – за часом. Мамі треба було корову доїти і ще багато чого робити, тому було так – одному соску пхає, іншому – кашу дасть... Там були свої закони. Але нікого худого не було, всі були нагодовані, одягнуті.

Чому мама нас здала [в інтернат]? Мама моя була далекоглядна, грамотна, вона сім класів мала. У той час, знаєте, це вже яка наука! Вона перші чотири мала класи, а потім закінчила курси вихователів і працювала вихователькою, поки була незаміжня. І вона знала, що з колгоспу ми не виліземо, такі були закони тоді, паспорти не давали. Тому мама нас спеціально повитягувала, щоб ми отримали паспорти, щоб вирвались із колгоспу. Вона у душі знала, з якого ми роду, і воліла, щоб ми не були в цьому колгоспному рабстві.

- Усі ваші діти зараз обрали свій життєвий шлях, чи намагалися ви якось відмовити їх від чогось або направити в іншому напрямку?

- Ми старались, чоловік зі свого боку хотів, щоб вони були художники, а я хотіла, щоб…

- Співали?

- Хоча б грали на фортепіано. Бо я ж, по суті, не музикант, я всього лише в студії вокальній вчилася. Вчили нас на фортепіано, але це два роки, це не та освіта, яка дала якесь призначення в цьому житті. Але музичні ази я пізнала, мені це дуже допомогло в житті, але і завадило, тому що цього було замало. От зараз складні твори співаю, я їх напам’ять майже вивчаю. Маю непогану музичну пам’ять, тільки якщо це ноти, то я дуже добре орієнтуюся. А колись, як ми менші були, ми мали ловити пісню і на ходу її співали. Як зараз музиканти за нотами не співають. Тоня моя ніколи за нотами нічого [не співає]. Зараз якщо я або Руслан Квінта чи інші напишуть їй пісні, вона все на слух якось вчить. А я не можу так, мені потрібні ноти, я вже звикла до партитур, до нот.

- І дітей ви вчили музиці?

- Вони трошечки походили, а тоді стали на коліна перед татом: "Тато, спаси нас від мами". А тато: "О, що ти насилуєш дітей". І потім мені вже старший син казав: "Чому ви не заставили нас учитися співати, грати". Я кажу: "Сину, ви ж не слухали, ви ж малі діти були". Я вже з цього зробила висновок, що дітей питати не можна. От вони на танці не хочуть ходити, але треба змушувати для розвитку, для кісточок, щоб дітки були трошки більш спортивні, щоб рівненько ходили, особливо коли є вади. Якщо дитина нормальна, то можна і не здавати, але якщо бачиш, що там горб якийсь є, то осанку можна виправити, якщо ходити на танці.

- Зараз для України дуже складний час, багато хто розчаровується, особливо з молоді, і від’їжджає за кордон шукати там своє життя або навчатися.

- А чому вони розчаровуються? Яка для них тут перспектива? У нас немає ніякої промисловості, у нас немає ніяких підприємств, у нас нема нічого вже. У нас, крім банків, нічого немає, ми скоро станемо, як Швейцарія. Аби тільки в нас вкладали кошти. А ці кошти між собою розділила ця наша державна банда – та й все. Уже, знаєте, хочеться так врізати, бо не можна дивитися на це все.

- Кому врізати?

- Та кому-небудь – за цю брехню. Бо це викликає гнів страшенний. І люди вже, бач, розуміють. Моя мама колись, як Леонід Макарович Кравчук виступав, тільки й казала: "Ой, ліса, ой, ліса".

Не було кращого [президента] за [Віктора] Ющенка. Розумієте, йому просто не дали попрацювати. Там був договір між [Віктором] Януковичем і [Леонідом] Кучмою. Але ми ж його і знищили, Ющенка. Продалися за копійки оці бідні люди, яким давали гроші і крупи, і все на світі.

- Але багато хто вважає, що він так само не використав можливість.

- А кого ви слухаєте? Це була реклама, це ж спеціально люди таке казали. Ви смішна, ви не жили за радянської влади. Тому ви не можете оцінити те, що він підняв тему Голодомору. У нас було стільки жита і пшениці, ця земля плодоносила, у нас були мільйони дітей, велика народжуваність була – і де все це ділося? Стільки діток невинно умирали з голоду, їх живенькими викидали у ями. Хто то зробив? І зараз іде те саме, та сама робота, тільки війну придумали.

А Ющенко підняв найстрашнішу тему, найболючішу, він ціною життя і дітей своїх підняв цю тему. По світу ми їздили із програмою, ставили [Євгена] Станковича твір "Панахида за померлими з голоду" на слова Дмитра Павличка.

А скільки він дав бізнесменам життя, малим підприємцям. Він відкрив життя, щоб їх не затоптали. Хто їх знищив, доконав? Янукович доконав.

- Ви були активною учасницею Помаранчевої революції, але в останніх ваших інтерв'ю говорите, що вже ніколи не вийдете на Майдан. Чому?

- Я не так казала, що я не вийду на Майдан, я не це мала на увазі. Такого Майдану вже більш не буде, буде інший Майдан. Хочеш не хочеш, ти вийдеш на Майдан, бо я там живу. Я на Хрещатику жила раніше, і мені треба туди ходити, через Хрещатик треба проходити у міськраду, в універмаг.

А на такий Майдан крові я більше не вийду, бо я не можу на це дивитися. Я не можу забути ті труни, це все. Я туди попадала випадково. Я через Майдан мусила пройти, щоб сісти на метро, по-іншому у мене не виходило. І коли вперше почалось, коли виступали ближче до Українського дому, я пройшла і побачила. І я уже знала, що щось має бути. І потім до мене видющі люди приходили, казали: "Ніно, захисти, скажи, що буде кров, будуть убивати, повториться трагедія, що була під Крутами". Розумієте, чому тоді діток, юнкерів – це ж були дворянські діти, з вищого прошарку, це була українська еліта, майбутнє нашої України, спадкоємці великих родів, княжих, царських та гетьманських родів, не прості діти – виставили 300 цих діток проти такої армії? Їх усіх покололи, у них зброї не було.

Те саме на Сході [України] вони повторили. Повторився той самий подвиг, та сама смерть, страшна трагедія, коли виставили ми діток без зброї на сході. Хто першими пішов без зброї? Дітки пішли. І ніхто не знайде їх ніколи, тому що така була зброя кинута туди, що вони згорали там, кістки не можна навіть знайти. По кістках і ДНК їх тепер складають. То, подивіться, чи не та сама ситуація?

Я просто не хочу про це казати, давайте це минемо, бо то дуже болюча і вже не нова тема, бо я вже це все казала.

- Але, як би це страшно не звучало, ми почали звикати до війни, до новин про втрати на фронті.

- А знаєте, чому так? Тому що проводиться велика ідеологічна робота. Уже показують менше. Тим часом там вбивають людей, мирне населення, котре там живе. Це страхіття Господнє, світ не реагує. Для чого це все робити, для чого робити в Україні цей плацдарм для війни? Якщо у нас буде війна, що на нас чекає? Це кінець світу. Саме про цю війну написано в Біблії, якщо буде ця війна, значить, вже ні до чого ми не доживемо. Якщо ми зробимо так, щоб ця війна все-таки не відбулася, то в нас є великі перспективи на майбутнє.

- Ви маєте на увазі, щоб вона не пішла далі?

- Якщо не буде війни – буде життя, якщо буде війна – буде кінець світу. Не буде життя після цієї війни вже, і нас не буде.

- Як це все завершити можна, як ви думаєте?

- Якщо в оцю війну встрянуть всі країни світу, то згадайте, як було з Югославією, що там відбулось, але якось вже закінчилося. А якщо за Біблією, це і є кінець світу.

Я думаю, що ми чомусь збайдужіли. Якщо коли на Майдані одну людину вбили, то ми переживали – усі шли, квіти клали. А зараз це стало щоденним – то це ж страшно. Ми починаємо адаптуватись. Ти хочеш втекти від цього, бо ти вже не можеш по-людськи на це реагувати, у тебе все згоріло, залишилися одні сльози. Розумієте, так тяжко на це все дивитися, ти отупів от болю. І кожен день кажуть, що когось убито, поранено. І ти стараєшся виключити, перемкнути на інший канал.

Тому я не дивуюсь нашій молоді, яка їде за кордон. Діти хочуть жити, у них нормальне почуття життя, вони сміятися хочуть, вони хочуть співати, бути вільними, хоча я думаю, вони не знайдуть в тій країні те, що вони тут би знайшли, бо там будуть свої закони, яким вони будуть змушені підкорятися.

- А якби ваші діти чи онучки захотіли б переїхати, ви стримували б їх?

- А нащо говорити, коли цього нема? От як буде, я вам скажу. Це не від мене залежить. Мої діти не підуть нікуди, я це знаю. Бо як їде мій син чи мій чоловік Україною, то які вони бачать красоти. Вони любуються тою красою на землі, тою чистотою, споглядають такими ангельськими очима на цей світ, як вони можуть його покинути? Поїхати відпочити – так, а потім: "Мамо, яка в нас все-таки Україна гарна".

Але проблем чимало [в Україні], так. У нас немає шкіл. Якщо є школа, її чомусь закривають, бо там 40 дітей всього, а дітей переводять в інше село, яке знаходиться за 40 кілометрів. Для чого це робити? Люди на селі не мають коштів, не мають уві що вдягнутися.

- Так завжди тяжко було чи тільки останнім часом?

- Ні, у нас такого не було. За радянської влади були нормальні школи, були багатодітні сім'ї. У селах було по десять, дев'ять, вісім, шестеро дітей в родинах.

- Вас часто називають берегинею української народної пісні..

- Я б не сказала, що я – одна берегиня, у нас, на щастя, стільки берегинь, стільки колективів цікавих, зокрема молодих. Я любуюся, скільки зараз підняли талантів, наприклад, Христина Соловій, дякуючи Славку Вакарчуку. У неї лемківські народні пісні, дуже цікава палітра пісень, нестандартна. Лемківська пісня дихає трошки чимось іншим, ніж у нас, але це добре. Бачите, яку сторону країни не візьми – вони чимось відрізняються. Наприклад, полтавська пісня або житомирська – різні.

- Якщо звернутись до подій сьогоднішнього дня, з якою піснею чи рядками з пісні у вас асоціюється все те, що відбувається в країні?

- Я ці пісні завжди співала. Зараз можна тільки сказати: "Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя". Іван Миколайчук часто співав, потім я цю пісню підтримала: "Прийде тая годинонька, що він мене збудить". Чого сумні пісні у нас? Значить, ми це пережили, передали оцю спадщину. Не тільки духовно, а генетично передали.

- Читала, що саме через це ви не хотіли й на Сході перед хлопцями співати, бо пісні сумні.

- А яку я буду радісну співати? Мені соромно це співати. Веселитися соромно. Який там дух піднімати? Для кого? Проти брата? Ідіть і піднімайте тоді. Це гріх страшний, люди добрі. У мене там родичі є. Я не знаю, на якому вони боці, можливо, десь уже брата мого вбили там, розумієте. Дивуюся, Арсен там співає, Тоня співає, а у мене нема такого репертуару, я не знаю, що їм співати. Якщо хтось має – хай їде, я не можу, бо нема війни. Нема об’явленої війни, є братовбивча війна, тому я й не їду туди співати. Якби була об’явлена війна, що ми воюємо з Росією, я би пішла перша. А так це все кланова війна.

Мене совість мучить через це все. Тому я стараюся робити концерти родинні, закликати берегти родину. Це для мене зараз мій світ – це моя пісня. Ось дивіться (співає):

Браття хорошиє, молойці гожиє во крові лежать,

Без голови тиє, без плеча другиє пісок зоблять.

Кров ллється ріками, услані трупами побитих поля,

На гетьманов голови вложила окови тяжка неволя.

Сьогоднішній день, ви розумієте? Але це пісня 17-того століття. Скільки ми будемо ще так співати? Скільки буде одна й та сама доля нас переслідувати?

- Мабуть, якесь покарання нам за щось.

- Скільки сюди не перлися, але ми тут живемо. Ми цю територію не здали. Подивіться, як Союз нас покарав, скільки забрав від України, Кубань забрав, Дон забрав, Курськ, Воронеж. Брест забрали, Лемківщина відійшла до Польщі, подивіться! А тепер треба ще й це забрати. Треба забрати Донеччину, забрати Одещину, Крим забрати. Чого така солодка ця земля? Бо тут народ дивовижний, тут великий спадкоємець первородного роду, а треба знищити той первородний рід. Це Європа, де є слов’яни – це первородні роди, які дали життя на всій землі.

- А ми стаємо сильнішими від того?

- Аякже. Ті, що не можуть боротися, самі по собі відійдуть, а ті, що можуть, піднімаються. Бо навіть один герой, як Ющенко, подивіться, скільки людей підняв. На одній людині інколи все тримається, як на Шевченкові свого часу. Згадайте, як був один Шевченко, і по хатах вішали коло іконки його портрет або книжечки в куточках ставили і молилися. Навіть одна особа тримала Україну.

- А зараз хтось так тримає Україну? Бо кожному часу потрібні свої герої.

- Сьогодні дуже гарні співаки є. І Славко Вакарчук, згадайте, скільки людей зібрав. Я рада, що в нас дуже гарні співаки, кожен має свого слухача в своєму діапазоні життя. І коли питають, хто вам найкращій, це гріх таке питати. Я хіба якась сільська баба, що я буду казати: "Мені он та баба подобається". Такого не можна питати. Це мої побратими, мої колеги, яким я вклоняюся. І я рада, що вони сьогодні в ефірі. Подивіться на "Танці з зірками", люди хочуть творити, вони не є військові, вони є життєлюби, вони хочуть жити. От, наприклад, я просто захоплююся [Наталією] Могилевською. Дуже сильна жінка. Серед жінок вона лідер на сьогодні як співачка. У неї дуже цікаві пісні, я багато їх слухала, хотіла, щоб частіше по телебаченню звучали її пісні. Я думаю, стали вже народними її пісні "Я кажу ні" чи "Місяць по небу ходить".

- Ви були на гастролях в багатьох країнах, що, на вашу думку, є в українцях таке, чим нам варто пишатись?

- Щирість. Гостинність. Відкритість. Звичайно, ми такі, як всі люди. Але у нас відкриті завжди двері до хати. Ми живемо недалеко від музею Великої вітчизняної війни, так до нас в туалет в гості колись ходили іноземці, бо там нема туалету (сміється). От так і живемо.

- Що необхідно зробити державі, щоб все-таки відродилась українська пісня?

- Поміняти державу. Тільки поміняти. Кому на сьогодні належать канали? Тим, що не зацікавлені, щоб звучала саме українська пісня. Концерти ніхто не приходить записувати, їм це не цікаво, треба їм за це платити. Ми продалися. Стало як в Європі. У нас такого не було. Ми ідентично зовсім інші люди, в нас не треба було, щоб платили, навпаки, хай [телеканали] платять співаку за те, що вони приходять записувати [його концерти]. От бачите, яка катастрофа.

А от дякуючи цим запозиченим конкурсам, наприклад, "Голосу країни", "Х-фактору" чи "Фабриці зірок", з якої усе почалося, відкрили дуже багато талантів.

- А вас не запрошують в журі?

- Я ж була в журі на "Фабриці зірок", "Битві хорів". Але сьогодні я далека від сучасної пісні, щоб дітей там чомусь навчити. І це нормальне явище, це не моє місце. А от з хорами мені набагато цікавіше. Це моє місце.

- Якби ви були очільницею нашої держави, що б ви зробили в першу чергу?

- Риба псується з голови. Сини цієї землі, ми не можемо сина поставити. Треба ставити тих, хто знає, як робиться хліб, де груші ростуть. А це – нове покоління комуністів. Оце, що відбувається, - це передача естафети від комуністів. Нічого ж не помінялося. Це ж досі комуністична система. Тільки використовується все для себе – викупили фабрику, позабирали найкращі землі, все, що можна, ухватили. Як то кажуть, повбивати б. І то не поможе, всіх не переб’єш.

- Бліц-питання. Що допомагає вам не здаватися, бути в тонусі?

- Онучечка моя.

- Співає вже?

- Ні, тільки трошки "аааа". Вона дає мені стимул. Я хочу дожити до того часу, як вона вийде заміж і мені народить правнука. Вона з характером, вона така живесенька, нас заставляє жити, тягне кудись, щоб з нею гралися, бігає, м’ячика приносить – тільки грайся зі мною. А батько й мати вже старі, їм нема коли гратися з нею, їм треба бігти кудись, ніколи дитиною займатися, сидять в оцих клятих телефонах або в ноутбуках.

- Якби не були співачкою, ким би стали?

- Співачкою.

- Продовжить фразу: кожна людина за життя повинна…

- Народити багато дітей.

- Ваше найбільше досягнення?

- Діти мої і пісні. Що Боженька дав, те я ціную, бо заради цього ти живеш, ради цього ти дітей народжуєш і ради цього звучиш.

- Найбільша помилка?

- Що довго тягла час, мало пісень записала.

- Але є ж ще час.

- Ні, вже немає, голос не той. Голос є, але немає сили. От ти можеш тільки в певному діапазоні співати, але не зможеш на всю силу, відспівав один куплет – а далі в тебе вже немає такої сили.

- Що побажаєте собі на день народження?

- Щоб було весело. День народження я хочу присвятити покрові Матінки Божої, щоб кожен подякував Матері Божій за те, що вона його є покровонькою, що вона в його житті є Великою Матір’ю.

- Минулого тижня ви вразили всіх фотографією з тренажерного залу. Розкажіть, що це було, як часто ви займаєтеся подібними вправами?

- Це завдяки моїй доньці. Вона була настільки шокована, вона не знала, що я пішла. У мене є знайома, я з нею зустрілась і кажу: "Так надоїло хворіти, ходити колодою так надоїло". Вона: "Давай я тебе заведу". І ми несподівано пішли. Я скажу, що це не важко для жінки, але це дуже добре, це розтяжка, все трошки починає рухатися.

- Будете продовжувати займатися?

- Буду. І я хотіла сказати. Співвітчизниці мого віку, не треба здаватися! Треба робити щось. Треба своє тіло омолоджувати, бо нас так додовбують, що в 60 років ти вже старий, капець тобі, вже туди готуйся. А я показала, що це не кінець, ще можна щось робити. Від нас – наше майбутнє.